(1912, Угорщина – 1989, Ізраїль)

Народився 29 листопада 1912 р. в Сату-Маре (нині – Румунія) у скромній єврейській родині. Його батько був помічником продавця, а мати домогосподаркою. За спогадами художника, поки інші єврейські діти вивчали Тору, він малював.

У віці 12 років його зарахували до відомої Художньої колонії Надбанья (Школа Бая-Маре), де навчався живопису в Яноша Торми та Яноша Крізсана. Чотирнадцятирічний підліток продовжив навчання як учень Бели Шандора у Школі прикладного мистецтва в Будапешті в 1926–1929 рр.

29 січня 1933 р. Адлер Еліягу брав участь у груповій виставці, організованій Національною асоціацією угорських ізраїльських студентів університетів і коледжів у Будапешті. Асоціація проводила культурні заходи, зустрічі та бали, які дали початківцям гарну можливість познайомитися зі світом мистецтва Будапешта. В 1934 р. Адлер був співавтором групових виставок в Угорщині, Італії та Австрії; він також з’явився на груповій виставці в Бухаресті. Його перша персональна виставка відбулася у рідному місті в цьому ж році.

У 1935 р. чоловіка призвали до Військово-повітряних сил Румунії як солдата. Здавалося, що кар’єра художника була перервана, але він не міг жити без пензля, олівця чи фарби. Вже наступного року він представив свою персональну виставку в м. Бая-Маре та м. Клуж-Напока. Еліягу мав персональні виставки в Бая-Маре в 1938 р., в Бухаресті в 1940 р. та в 1941 р.

З 1942 р. знаходився у трудовому таборі на окупованих Угорщиною українських територіях. Через півтора роки він повернувся додому, де опинився в гетто Сату-Маре.

Між 19 травня і 1 червня 1944 р. Адлер Еліягу потрапив до табору знищення Аушвіц. Але мистецтво врятувало його від смерті у газовій камері: він став особистим художником одного з табірних офіцерів. Митець став ув’язненим номер 12257 з Угорщини, який ілюстрував оповідання, написані та надіслані офіцером СС своїм дочкам до Берліна. Коли радянські війська звільнили Аушвіц, Адлера там уже не було. Його вивезли до Австрії, звідки він повернувся на батьківщину в 1945 р. На жаль, у таборі загинула вся родина Адлера.

Досвід перебування художника в таборі смерті був проілюстрований у 14 картинах, написаних графікою. Разом вони становлять альбом «Аушвіц 1944–1945 рр.», виданий у Румунії в 1947 р. накладом у 200 екземплярів. Після повернення до дому Адлер мав персональну виставку в Сату-Маре, брав участь у груповій виставці в м. Клуж-Напока, а також проводив міжнародні виставки в Австрії.

Разом із другою дружиною Еліягу переїхав до Ізраїлю в 1949 р. Там, у Тель-Авіві, він відмовився від свого колишнього імені Каба. Тепер він став Ерне Адлер Еліягу Вольф.

Адлер у 1950-х рр. влаштувався в картографічний відділ ізраїльської армії в Тель-Авіві, де використовував свій талант і знання. Також йому часто доручали дизайн марок. Окрім цих занять, вдома він проводив уроки малювання та живопису.

У 1960-х рр. Еліягу інтегрувався в мистецьке середовище, сформоване угорською культурною спільнотою в Ізраїлі. Він організував першу персональну виставку, яка нараховувала 51 витвір мистецтва. Художні роботи Адлера фокусуються на людях та людському буттю в цілому.

Протягом 10–29 жовтня 1967 р. 55-річний художник вперше виступив у Нью-Йорку. Довгоочікувана виставка проходила в Інституті Теодора Герцля. У 1972 р. він був удостоєний премії ім. Макса Нордау, що присуджується Об’єднанням вихідців з Угорщини в Ізраїлі. Остання персональна виставка Еліягу Адлера відбулась у Тель-Авіві в 1984 р.

Помер художник у Тель-Авіві 18 серпня 1989 р.

(1916, Польща – 1993, Ізраїль)

Муля Бен-Хаїм народився в Ліді, Польща (нині – Білорусь). Навчався у єврейській початковій школі та гімназії «Тарбут», а також музиці у приватних учителів. Малював з дитинства, його роботи були присутні на стінах місцевої синагоги.

У 1936 р. мобілізований до Війська Польського, служив в артилерії. На початку Другої світової війни потрапив у полон до німців, втік і знайшов прихисток у Вільнюсі, який був тоді під владою СРСР. У 1939–1941 рр. вчився живопису в Державній академії ім. Святої Анни у Вільнюсі і працював художником-декоратором у театрах міста. Після вторгнення Німеччини до Радянського Союзу в червні 1941 р. евакуювався в Середню Азію.

На початку 1945 р. повернувся у Вільнюс. Разом із членами руху «Гашомер Хацаїр» створив організацію «Бріха» у Бухаресті, де тривалий час був головним активістом, задіяним у русі «Алія-бет» (нелегальної репатріації до Ізраїлю). У липні 1947 р. прибув до Ізраїлю разом зі своєю дружиною Ривкою на борту корабля «Корінф», вступив у кібуц Ба-маапіль у долині Хефер, брав участь у Війні за Незалежність Держави Ізраїль (1947–1949 рр.). Після закінчення війни Бен-Хаїм навчався живопису в Інституті мистецтв та дизайну імені Аарона Авні в Тель-Авіві, де його вчителями були Марсель Янко та Моше Мокаді. У 1954–1955 рр. удосконалював свою майстерність в Академії Ґранд-Шом’єр у Парижі, де вивчав візантійську мозаїку під керівництвом Джино Северіні.

Перша персональна виставка Бен-Хаїма відбулася в 1961 р. в Тель-Авіві, а відразу за нею – у Нью-Йорку. Він був секретарем Спілки художників кібуців, членом центрального комітету художників та скульпторів. У 1962–1965 рр. Бен-Хаїм працював аташе з культури посольства Держави Ізраїль у Москві. Входив до правління Асоціації живописців та скульпторів Ізраїлю, яку очолював у 1966–1968 рр. Творчість Бен-Хаїма вирізняється винятковою ліричністю, добротою. У тематиці його робіт найбільше домінує музика і квіти.

Бен-Хаїм був автором фресок у будівлі Економічної місії Ізраїлю у Нью-Йорку, мозаїки у приміщенні Ізраїльського філармонічного оркестру в Тель-Авіві. Його роботи публікувалися в багатьох художніх журналах, ними ілюстровані різноманітні збірки. Видано альбом робіт художника, де опубліковано чимало віршів його дружини Ривки, пов’язаних із ним особисто та його творчістю. Помер художник 7 жовтня 1993 р. в Тель-Авіві.

(1876, Латвія – 1943, Білостоцьке гетто)

Художник міжвоєнної Польщі, найбільш відомий своїми картинами про життя єврейського містечка, пейзажами та груповими портретами.

Точне місце народження Бермана невідоме. За різними джерелами, він народився в місті Тукумс неподалік Мітави (Латвія) або в Ризі; в родині Рози та Маркуса Берман. Після народження сина родина переїхала в м. Лодзь (Польща). До 1900-х рр. Адольф вивчав мистецтво у приватній школі малювання Якуба Каценбогена в Лодзі. Протягом 1900–1904 рр. продовжив навчання в Мюнхені – спочатку приватним чином, а потім в Академії образотворчих мистецтв під керівництвом німецького художника Габріеля фон Хакля.

Першим комерційним успіхом Бермана став продаж серії картин та малюнків колекціонеру мистецтв у Лодзі в 1905 р., що дозволило йому поїхати до Парижа навчатися в Академії наступні п’ять років.

У 1924–1927 рр. Берман подорожував Палестиною (тоді перебувала під британським мандатом), Єгиптом, Марокко. Краєвиди того періоду стали найвідомішою частиною творчості художника. У 1930-ті рр. він повернувся до Польщі і вперше побував у м. Казімеж-Дольний, у єврейському кварталі, де створив одну зі своїх найважливіших робіт – «Інтер’єр синагоги у Казімеж-Дольному».

Берман описував сцени з повсякденного життя польських євреїв та краєвидів єврейських кварталів. Його картина «Єврейська наречена» (1914) була використана для обкладинки книги мемуарів Рафаеля Райзнера та Генрі Р. Лью мовою ідиш «Історії, які нашим батькам було надто боляче розповідати» про знищення євреїв Білостока.

Остання велика виставка Бермана відбулася в 1935 р. в Лодзі. Після вторгнення нацистської Німеччини та СРСР у Польщу Берман опинився в Білостоці. У 1943 р. був убитий нацистами у Білостоцькому гетто під час повстання в’язнів. Багато картин Бермана були знищені під час Другої світової війни, але деякі з них можна знайти у Краківському історичному музеї.

(1904, Литва –1995, Ізраїль)

Фотограф-авангардист та ізраїльський художник польського походження. Автор численних фотографій, що документують життя єврейської громади в польських містах, а також зародження єврейської держави, створеної в період Британського мандату в Палестині (фактично, 1919–1948 рр.).
Народився 1904 р. у Вільнюсі. У 1927 р. вступив до Вищої школи будівництва й дизайну «Баугауз» у Німеччині, навчався живопису, відвідував курси у Пауля Клеї, Василя Кандинського та Йозефа Альберса. Пізніше вступив до школи відео та фотографії (Ecole Photo One) у Парижі, вчився мистецтву фотографії.
У 1932 р., як фоторепортер тижневика La Vie Parisienne (Париж), вирушив до підмандатної Палестини. У 1934 р. під впливом ідей сіонізму емігрував до Палестини, взявши єврейське ім’я – Моше Равів (Мой Вер). З 1950 р. присвятив себе живопису. Вийшла ціла низка книг з його ілюстраціями. У Цфаті (Ізраїль) в 1953 р. він заснував відому «колонію художників». Вона була справжнім осередком творчості, який приваблював митців з усієї країни, серед яких зокрема були Іцхак Френкель, Йосл Бергнер, Моше Кастель та Менахем Шемі.
Помер Моше Равів 1995 р. у Цфаті.

(1903, Російська імперія – 1980, СРСР)

Єврейський графік, художник, кераміст, скульптор.

Народився 10 січня 1903 р. в ортодоксальній родині у м. Рогачов Могильовської губернії Російської імперії (нині Білорусь). В юності займався виготовленням вивісок, викладав малювання в школі. У 1920 чи 1921 р. переїхав у Петроград (нині Санкт-Петербург), де навчався у Вищому художньо-технічному інституті.

У 1930-х рр. він почав співпрацювати з групою художників і літографів у Ленінграді (нині Санкт-Петербург), якій було доручено підготувати серію робіт про Єврейську автономну область СРСР. Для цього Каплан освоїв навички гравюри, розробивши безліч індивідуальних технік. Його перший цикл гравюр (1937–1940 рр.) мав назву «Касрилівка» (за аналогією із вигаданим містечком із творів Шолом-Алейхема). У 1940-х рр. працював у експериментальній літографічній майстерні Ленінградського відділення Спілки художників (керівник – Г. С. Верейський).

Під час Другої світової війни Каплан був евакуйований на Урал, але у 1944 р. повернувся до Ленінграда. Його цикл літографій «Пейзажі Ленінграда в дні блокади» (1948) отримав широке визнання. У післявоєнний час, протягом 1950–1951 рр. працював головним художником Ленінградського заводу скла.

У той час твори Каплана були зосереджені на єврейській тематиці, незважаючи на постійну і часто серйозну протидію та перешкоди з боку радянської влади в галузі культури. Серед його тогочасних робіт – обкладинка та ілюстрації до «Єврейських народних пісень» Дмитра Шостаковича (1977), ілюстрації до «Тев’є-молочаря», «Зачарованого кравця» та «Пісні» Шолом-Алейхема. Весь цей час Каплан також писав картини, хоча вони зрідка виставлялися в СРСР. З 1967 р. він почав також виготовляти кераміку та скульптуру, зокрема набори за мотивами персонажів гоголівських «Мертвих душ».

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. його роботи постійно експонувалися на ленінградських і всесоюзних виставках. Набув він і міжнародного визнання: його твори мали успіх у Німеччині та Великобританії, США та Канаді, Австрії та Італії.

Каплан помер у Ленінграді у віці 77 років. Похований на цвинтарі Пам’яті жертв 9 січня.

(1920–2007, Польща)

Живописець та графік єврейського походження, засновник першої польської студії мультиплікаційних фільмів Studio Filmów Rysunkowych у Бєльсько-Бялій.

Народився у м. Загуж (Загір’я) у Польщі. У 1945–1950 рр. вивчав живопис та графіку в Академії образотворчих мистецтв у Кракові. Він виробив власну малярську манеру, яка має назву техніки старої ікони.

Картини Здіслава відрізняються оригінальним та впізнаваним стилем. Виразні, стилізовані лінії у поєднанні з майже однотонною гамою кольорів справляють сильний емоційний  вплив на глядача. Художник вважав за краще творити на картоні, ДВП чи папері, використовуючи темперу, гуаш чи туш. Олійними фарбами він користувався рідко.

Він створив величезну серію картин «Юдаїка», в якій увічнив єврейські свята, зобразив портрети старих євреїв і створив багато композицій про трагедію цього народу під час Другої світової війни.

Роботи художника були представлені на колективних та персональних виставках у Польщі та за кордоном, зокрема в Єрусалимі, Лондоні, Нью-Йорку, Штутгарті, Парижі, Ванкувері та Торонто. Картини Лахура знаходилися в колекціях музиканта Джорджа Гаррісона, колишньої першої леді США Жаклін Кеннеді, співачки Барбари Стрейзанд тощо.

На знак визнання здобутків у живописі та графіці у 1961 р. Здіслава Лахура було нагороджено Премією міністра культури та мистецтва, а у 1979 р. він був удостоєний медалі ізраїльського національного меморіалу Катастрофи та Героїзму «Яд Вашем» за роботу, присвячену єврейському народу.

Останні роки життя художник провів у будинку для людей похилого віку «Анін» у Варшаві.

(1909, Румунія – 1984, Ізраїль)

Ізраїльський художник народився в Бухаресті (Румунія), де навчався в Академії мистецтв. Іммігрував до Ізраїлю у 1960-ті рр., також деякий час працював у Парижі. Помер Еммануель Дорна в 1984 р.

(1920–1996, Австрія)

Єврейський художник австрійського походження, відомий також своїми скульптурами на єврейську тематику. Внучатий племінник Нафталі Герца Імбера, автора ізраїльського державного гімну «Гатіква».

Нікі Імбер народився у Відні (Австрія). Під час навчання в Академії мистецтв він малював антинацистські карикатури для єврейських студентських видань.

Після аншлюсу Австрії 1938 р. та кількох невдалих спроб родини залишити Відень, Імбер був депортований до концентраційного табору Дахау. Після того, як його родина та друзі були вбиті у газових камерах табору, він вирішив спланувати втечу. Використовуючи навички, здобуті у художній школі, він зробив маску з хліба та піску, вкрав форму нацистського солдата та вийшов непоміченим через парадні ворота. У 1940 р. він сів на корабель, що прямував до Хайфи (на той час – територія Британського мандату в Палестині). Проте, пасажирам корабля було відмовлено британською владою у в’їзді, і вони опинилися в таборі для затриманих на острові Маврикій.

У 1943 р. Імбер уклав угоду з владою про своє звільнення та вступив до лав британської армії, де служив військовим художником і асистентом стоматолога в Східній Африці. Після завершення Другої світової війни він відкрив художню школу в Найробі (Кенія), працював фотографом і гідом по сафарі.

Протягом 1949–1954 рр. художник мешкав у Венесуелі, де уклав контракт на створення серії східноафриканських діорам в Музеї сучасного мистецтва у Каракасі.

У 1959 р. Імберу було доручено створити скульптури і діорами для Хайфського музею доісторичної історії в Ган Ха-емі (нині Музей доісторичної доби Штикеліса). У 1960 р. він повернувся до Венесуели, щоб відновити серію діорам Фелпса для музею в Каракасі.

З 1961 р. по 1971 р. він багато подорожував Європою і, ставши відомим на весь світ митцем, переїхав до США. У Нью-Йорку він прославився своїми реалістичними портретами Ага Хана, Тайрона Пауера, Ави Гарднер, Давида Бен-Гуріона, Голди Меїр, сера Річарда Бертона та Симони Болівар.

Повернувшись до Венесуели в 1976 р., Імбер створив монументальні скульптури доісторичних тварин, які стали основою одного з найбільших у світі історичних парків. Він також створив реалістичні скульптури відомих венесуельців для Національної зали слави країни. Наприкінці 1970-х рр. Імбер витратив три роки на проектування і будівництво меморіального парку Голокосту біля в’їзду в м. Карміель (Ізраїль) під назвою «Від Голокосту до воскресіння». Саме в Ізраїлі митець був натхненний на створення найемоційніших своїх робіт.

Помер Нікі Імбер у 1996 р. у Відні.

(1933, Молдова – 2007, Ізраїль)

Український та єврейський художник, живописець, одна з визначних постатей нонконформістського руху в радянський період.

Народився в м. Кишинів (Молдова). У роки Другої світової війни з родиною спочатку евакуювався в Ждановськ Азербайджанської РСР (нині – м. Бейлаґан), потім з матір’ю переїхав до Узбекистану. Там його заарештували і засудили на 5 років за крадіжку; звільнили за амністією. Батько загинув у трудовій армії, брат – на фронті.

У 1950 р. Михайло Штейнберг переїхав до Львова, де навчався живопису в приватних художніх студіях. Жив і творив у Львові, де сформувався як художник. Працював у напрямах сюрреалізму та експресіонізму.

З 1959 р. представляв свої роботи на квартирних напівзакритих виставках. У 1970-х рр. брав активну участь у художньому житті Львова та Москви, товаришував з художниками Р. Турином, В. Патиком, Л. Левицьким, І. Скобало, М. Шагалом і кінорежисером С. Параджановим. Був популярним у мистецьких колах завдяки оригінальній, неповторній манері письма.

У 1971 р. відбулася персональна виставка в залах Центрального будинку літераторів у Москві. Наприкінці 1970-х рр., під час свого візиту до Москви, Марк Шагал побачив роботи Штейнберга і відзначивши його надзвичайну обдарованість, запросив до Парижу. У 1974 р. Михайло Штейнберг був учасником відомої «бульдозерної виставки» в Москві. Багато подорожував і експонував свої роботи в різних країнах.

Наприкінці 1974 р. Штейнберг переїхав до Ізраїлю. У 1996 р. в Єрусалимі вийшла його книга про радянське мистецьке життя «Тінь над палітрою».

Нині роботи Михайла Штейнберга зберігаються в Музеї сучасного мистецтва в Ізраїлі, художніх музеях України та приватних колекціях.

(1908, Польща – 1958, Канада)

Народився у Варшаві у сіоністській родині. Був членом соціалістично-сіоністського молодіжного руху «Гашомер Хацаїр». У 1924 р. виїхав з батьками до підмандатної британській владі Палестини. Навчався у гімназії «Герцлія» й Академії мистецтв та дизайну «Бецалель» Бориса Шаца, де вивчав живопис та скульптуру. Кілька років навчався у Вищій національній школі образотворчих мистецтв (Bose-R) у Парижі. Після навчання повернувся у Тель-Авів.

Моше малював великі символічні твори разом із напівабстрактними роботами, водночас розвинувши власну майстерність до академічного живопису. Він працював у стилі «єврейського авангарду», побачивши в цьому нові можливості, народження нового світу та нового мистецтва. Все це, разом із талантом, молодістю, новими ідеалами та вибуховим характером дало ту енергію фарб, яка помітна в його роботах.

З 1930-х рр. був одним із найвидатніших художників Ізраїлю, мав персональні виставки в різних містах країни. Також він намалював декорації до вистави «Варшава» театру «Габіма» та інших масових заходів, проілюстрував десятки дитячих книжок івритом, виданих в Ізраїлі.

У своїх картинах, які відрізнялися динамізмом пафосом, художник прагнув висловити реальні соціальні події єврейського досвіду. Його художні роботи викликали інтерес і визнання та були придбані не лише колекціонерами, але й установами та музеями Ізраїлю, зокрема, Єврейським університетом Єрусалиму та Тель-Авівським музеєм, які придбали чотири його картини.

Останні роки життя художника пройшли у США та Канаді. Моше Матус помер 23 листопада 1958 р. у Торонто, Канада. У липні 1963 р. його перепоховали в Ізраїлі на цвинтарі Кір’ят Шауль (Тель-Авів).

(нар. 1939 р.)

Художник, відомий своїми сюжетами єврейського містечка – штетла.

(1916, Австро-Угорщина – 1996, Ізраїль)

Єгуда (Іштван) Родан народився в м. Орадя (нині – Румунія), одному з найбільших центрів розселення євреїв у Австро-Угорщині. У 1933 р., після закінчення школи, вступив на медичний факультет університету в м. Монпельє (Франція), але незабаром залишив медицину і розпочав навчання факультеті мистецтв в тому самому університеті.

В 1936 р. Єгуда Родан повернувся до рідного міста, брав уроки живопису у художника Альфреда Мацалика. У 1939 р. Єгуда поїхав у Будапешт удосконалювати свою майстерність під керівництвом видатного живописця Адольфа Феньєша.

У 1940 р. м. Орадя окупували угорські збройні сили. Місцеві євреї були депортовані в концентраційні і трудові табори. Того ж року Родан потрапив до нацистського табору, де був змушений малювати портрети есесівців. Завдяки своїй майстерності йому вдалося вижити. У 1945 р. Родан повернувся до рідного міста і став одним з керівників місцевого відділення Союзу художників Румунії. У 1958 р. він уперше звернувся за дозволом на еміграцію в Ізраїль, який отримав лише через три роки.

З 1961 р. художник жив і працював в Ізраїлі. У 1963 р. в Тель-Авіві пройшла його перша виставка. Відтоді роботи Родана регулярно виставлялися у багатьох містах Ізраїлю і за кордоном (США, Німеччині, Бельгії). Сам художник мешкав у Тель-Авіві, який багато разів відобразив у своїх роботах.

У 1967 р. Єгуда Родан був удостоєний премії ім. Макса Нордау, що присуджується членам Об’єднання вихідців з Угорщини в Ізраїлі.

Одночасно з Тель-Авівом, починаючи з 1977 р., художник подовгу жив і працював у Цфаті, де мав власну галерею. Краєвиди Цфата та його околиць відображені на багатьох полотнах художника, у властивому Родану ліричному постімпресіоністському стилі.

У 1987 р. був виданий альбом, присвячений творчості художника, включаючи репродукції кількох десятків його мальовничих і графічних творів. Єгуда Родан помер 30 березня 1996 р.